Або вся моя кiнна iсторiя.
Частина 1.
Я точно пам’ятаю коли зрозуміла, що люблю коней. Мені було рочки три-чотири і я дуже хотіла коника. Звісно, живого, з гривкою і хвостиком. Але я була вже дорослою і розуміла, що на балкон він не влізе, тому благала батьків про коника-гойдалку. Щоб гоцати на ньому, уявляючи себе на справжньому скакуні. Я заздрісно проходила повз такого у сусідки з другого під’їзду, бо знала, що та не дасть погойдатись. Лєнка взагалі була рідкісною паскудою, а я просити не вміла (ні тоді, ні зараз, до речі), тому активно мріяла про власного, зневажливо відвертаючись від щасливого гепання Лєнки.
Мрія виявилась крихкою. В прямому сенсі. Замість гарного гривастого коня на дерев’яних рейках я отримала пластикове непорозуміння на коліщатах, що складалось з двох частин. Посередині складалось, прямо на спині. І так само розкладалось на дві окремі купи тонкого смердючого пластику, варто мені було на нього вриндитись.
Саме тоді я зрозуміла, що штучним коням, чоловікам та решті ерзацу — не місце в моєму житті. І почала благати батьків записати мене у секцію, або відвести хоча б до прокату.
Коні мені снилися, я їх малювала, вирізала з газет і журналів, колекціонувала календарики та листівки з усим, що хоч віддалено нагадували Їх. Всі родичі та друзі сім’ї мали клопіт поповнювати мою колекцію. Пам’ятаю, один відомий польський актор подарив моїй мамі для мене фотокартку себе на коні… Я зберігала її багато років. Інший мамин знайомий подарував буклетик «Арабские лошади на Ставрополье». Про буклетик мова піде трохи згодом, але ви здогадались: коні стали частиною мого внутрішнього життя та постійною турботою мого оточення.
Період дитинства між усвідомленням того, що я хочу їздити верхи до першого досвіду був найтяжчим у житті. Я ходила в садочок, хворіла, мама засмучувалась і так по колу. Аж раптом мені виповнилось цілих дев’ять років і я дізналась, що на Іподромі є прокат! Вмовити татка було справою техніки. Тато у мене – найдобріший в світі. І ми поїхали з Оболоні на Теремки.
Була зима, як зараз пам’ятаю! Його звали Вєтєрок! Він приємно пахнув коником, був теплим, пухнастим і ЖИВИМ. Насправді, мені дозволили лише посидіти і провели за повід метрів 10, бо ми не записалися заздалегідь і всі коні були зайняті, але це був кайф! Ми купили талон на наступні вихідні.
Частина 2. Прокат.
Тиждень, цілий довжелезний тиждень я чекала на неділю, перекладаючи заповітний талон з полички в гаманець, з гаманця в шухлядку, з шухлядки знову на поличку, щоразу мліючи від жаху загубити. Той сірий зім’ятий клаптик паперу був ключем в інший вимір моєї дитячої реальності.
Ніч перед неділею я не спала. Дофамін капав з вух і кристалізувався на шкірі. Зранку ми всією сім’єю кілька годин шукали той злощасний талон і полетіли, запізнюючись, в інший край міста, — на Теремки. Про затори на дорогах ми чули лише з новин про загниваючі капіталістичні країни, тому татко на «Ниві» по засніженим дорогам довіз мене хвилин за 20.
У машині я отримала детальний теоретичний урок верхової їзди, отже, своїм першим тренером вважаю тата. Він пояснив лаконічно й логічно:
— Штовхаєш ногами під ребра – кінь рухається вперед; тягнеш повід праворуч – у коня голова повертається праворуч і він йде, куди повернута голова. Лівий поворот працює за тим само принципом. Якщо натягнути обидва поводи одночасно, кінь не знає куди повертати і тому зупиняється.
Теорію татко підкріплював наочною демонстрацією, використовуючи кермо «Ниви». «Нива» голову повернути не могла, тому ефектно дрифтувала. А мене переповнювало щастя. Я ПОЇДУ НА КОНІ!!!!!
Інструктором прокату була молода жінка, яка постійно диміла як потяг. Коли закінчувалась цигарка, вона діставала іншу і підпалювала її від попередньої. І так далі, як віршик про попа й собаку. Вона поміряла мене поглядом від дитячої плетеної шапочки до низу довгого і не менш дитячого червоного пальто і недовірливо запитала:
— Сколько тебе лет, девочка?
— Одинадцять, — впевнено збрехала я. Тато поважно кивнув.
— А ты ездить умеешь? – ще більш недовірливо цікавилась інструктор.
— Конечно же она умеет, — тато навіть оком не зморгнув, – Нам Ветерка пожалуйста.
Інструктор мало не вдавилась цигаркою, випустила кільце їдкого диму, взяла талон і процідила:
— Мехмед.
Пам’ятаєте анекдот про дівчинку, яка ходила і посміхалась? Так от я їхала і посміхалась. І мені пофіг були презирливо-здивований погляд інструктора та коментарі «бувалих». Була лише я і Мехмед, плямистий нерухомий кінь. Ну, тобто, їхала я, а він стояв. Непохитно. А я їхала з волоссячком назад і посмішкою дівчинки з анекдоту.
Першим не витримав мій тато. Він виламав хлист, подав мені і Мехмед зрушив з місця. Мені вдалось скерувати його в зміну, але він був досвідченим, а я – ні. На легенький удар хлиста він ворушився хутчіше, а на сильний удар – зупинявся, викликаючи незадоволення тих, хто їхав позаду.
Феєричне то було видовище, мабуть: ноги по вуха в стременах, повід в жмені, руки смикаються на рівні моїх очей, хлист стирчить вперед і лоскоче коню вуха. Але я їду СТРОЙОВОЮ РИССЮ і в зміні! Спершу потрусилась, але подивилась, як інші вершники встають-сідають і за кілька хвилин упіймала суть процесу. Мехмед свою роботу знав і чесно віз мій незграбний організм назустріч найбільшому захопленню мого життя – кінному спорту.
Мехмед зберіг мою таємницю і ніколи нікому не сказав, що тоді я ВПЕРШЕ ЇХАЛА ВЕРХИ. І те, що мені було 9 років, а не 11, він теж не здав. Лише тактовно підказував що і як робити. Кінь-вчитель!
На прокат я ходила рідко. У батьків не було можливості возити мене щонеділі. Я їздила на Мехмене і Паутинці. Згодом – на Рустамі і Асуані. На Фігуранта була черга і я жодного разу на ньому не посиділа. Пам’ятаю розповідь інструктора про кохання Мехмене і Рустама з дітьми на спинах та багато смішних історій. Буду рада почути їх у коментах!
Частина 3. «КСК Наталка»
Навесні 1986 року по величезному блату мене влаштували у навчальну групу КСК Наталка.
Хто пам’ятає СРСР? Слава КПРС, Мір-труд-май тощо. Мій вісімнадцятирічний син по поличках розкладає всі мінуси радянської системи і я з ним згодна. Але хорошого теж було багато! Купа безкоштовних гуртків для підлітків, наприклад. Я закінчила художню школу біля свого дому, ходила на бойові мистецтва в сусідню школу, танцювала. Я б неодмінно плавала в басейні в нашому мікрорайоні, якби не хворіла 196 днів на рік. Навчальна група верхової їзди мало того, що була безкоштовною, ще й розвозка забирала нас від метро і повертала на місце після тренування. Єдиний нюанс – бажаючих було стільки, що потрапити туди було важче, ніж сьогодні, наприклад, купити землю і збудувати власний клуб. Чи варто пояснювати, які зв’язки «нагорі» довелося застосувати моїй мамі, щоб мене туди влаштувати?
Цьому світлому моменту передував мій перший дорослий челендж. У дитинстві я страшенно застуджувалась. Всі соплі, кашлі та інші бацили були моїми вірними супутниками. Мене кутали як цибулину, а смак холодного морозива я скуштувала лише класі в другому (звісно потайки). Вишенькою на торті в мене було діагностовано сколіоз якогось там ступеню і категорична заборона лікарів їздити верхи. Пам’ятаю, як колоритний лікар в окулярах розмальовував мені усі жахи компресії хребта під час спортивного навантаження та милу перспективу інвалідності. А я дивилась на його гладке пузо та свинячі щоки і уявляла як би прогнувся кінь під такою тушею. Лікар рекомендував мені спати у спеціальному анатомічному ліжку, уроки робити лежачи на животі й навіть не думати про «глупості», під якими, звісно, розумів кінний спорт. «Хрєн тобі по всій морді» — вкрай нечемно для дитини подумала я і фанатично взялася за вправи. Я викинула матрац, спала на дошках без подушки, вирівнювалась біля стіни і дуже слідкувала за поставою. Вправи робила на уроках, на перерві та дорогою зі школи. І батьки послухали мене, а не лікаря, за що я їм дуже вдячна.
На Наталці першим тренером був Юрій Іванович, молодий симпатичний хлопець. Він повірив моїй байці про «вмію їздити» і відразу пустив у зміну, щоправда, показавши як тримати повід та де мають бути стремена. На той момент я вже пристойно їхала стройовою риссю, знала правила тренування у зміні і почувалася дуже крутою. Це були найкращі часи «учєбки». Юрій Іванович був добрим і спокійним. Всі вказівки підкріплював детальними поясненнями «чому саме так». Його фразу, що «кінь заднім копитом перебиває залізничну рейку на місці зварки» я повторюю і сьогодні вже своїм учням.
Ми не чули про шоломи та навіть не здогадувались про існування захисних жилетів. Хлистами слугували дубці на кущах, які ми виламували біля школи, бо навколо стайні вони були в дефіциті. Мені купили кирзові чоботи найменшого 42 розміру, якими я страшенно пишалася. Я намотувала онучі, бо в шкарпетках було відчуття відер на ногах, натирала чоботи до блиску і йшла в них з дому до «розвозки» на метро Героїв Дніпра. З одягу в мене були слизькі спортивні штани фабрики «Червоний комсомолець» та хлоп’яча куртка. На ватині, щоб я не застудилася. Тому куртка валялась на землі, а я тренувалась у футболці. Усі мої застуди магічним чином зникли. І спина вирівнялась. Бо якщо людина хоче бути здоровою, медицина безсила!
Я пам’ятаю скільки щастя було, коли мені вперше довірили почистити коня! То була кобила Влага мишасто-сірої масті. Я терлася щокою об її бархатний ніс, вдихала чудовий запах її гладенької блискучої шерсті і насолоджувалась кожним рухом щітки.
Коні на Наталці були класними. Списані спортсмени, виїжджені й досвідчені, які вміли нести вершника спиною, правильно ставити ноги і стрибати в розрахунок щоб ота купа незграбних кінцівок зверху не смикнула за рота.
Скидали вони теж майстерно, а також професійно закидались на перешкодах. Ми літали з них як птахи, але не орли, а пінгвіни. Сипались у манежі, гепались у полі, збирали ребрами жердини та рахували коліньми стійки. Мої пробіжні араби – просто наївні дітки порівняно з тими зміями. Ми мовчки прикривали синці колготами і ніколи не зізнавались батькам про зламане ребро. Ми падали, підіймались і їхали маршрут далі. Переломи без візуального зміщення травмою не вважались. Єдиною поважною причиною не сідати в сідло була втрата свідомості.
Щоб підвищити рівень безпеки, нам закупили хокейні (!!!) шоломи. Я довго міркувала над епітетом щоб семантично правильно передати всю ту палітру естетичних, тактильних та функціональних вражень, але є ймовірність, що мої пости крім студентів читає ще й деканат, тому не вживатиму ту єдину лексему, що точно характеризує чоловічий хокейний шолом one-size на голові юної вершниці. Додам лише, що той гармидер не регулювався, спадав на очі аж до носа і суттєво збільшував категорію ризику конкуру як дисципліни.
З осені 1987 року почався справжній бум. Діти йшли натовпом і всі хотіли стати відомими спортсменами. Коні відпрацьовували по 8 (!!!) змін на день. При тому, що перші три зміни їздили по 40 хвилин, з галопом і стрибками. Новачків садили без стремен і поряд з кіньми бігали старші учні. Оскільки літом я жила не в Києві й на заняття не ходила, мене автоматично «понизили» до новачка і теж змусили труситися по 20 хвилин учбовою риссю.
А ще в нас з’явилась нова тренер Тетяна Костянтинівна і нові «розклади». Вона мене не любила і це було щиро взаємно. Їй було років 20-25, але пихи й бажання самоствердитись вистачило б на трьох вахтерів студентського гуртожитку. При ній почалась відверта дідівщина і виживання з секції. Тоді ми не знали слова «булінг», але старшокласниці, які вміли підлеститись до тренера, принижували інших, як могли. Вони обирали найкращих коней, відбирали в молодшої групи хлисти і сміялись, коли діти не могли розштовхати коней на рись. А коні були досвідченими, та ще й стомленими морально від навали новачків. Були бійки, крадіжки речей та наклепи. Йшов справжній відбір, у якому «вижила» половина групи. Тренер, може це й не підтримувала, але й не зважала. То була справжня школа життя, чесно скажу, важка для дівчинки з інтелігентної і досить забезпеченої за радянськими мірками сім’ї.
Пам’ятаю, як я перейшла з навчальної у спортивну групу. Був кінець робочого дня, залишалось ще пара змін. І була в нас кобила Снігурочка: гніда УПГ, хитрюща й ледаченна. Вона саме скинула одного вершника, а наступного завезла в центр кола і теж намагалася позбавитись. Тетяна Костянтинівна, розподіляючи коней,наказала відвести Снігурочку у стайню, бо все одно діла не було, але, глянувши на мене, передумала і сказала: «Сідай ти». Моєю улюбленицею була Золушка і я розраховувала на неї, але з тренером не посперечаєшся, коли пропорція вершників до коней 20:1.
Я сіла. Снігурочка виперла мене в центр кола під гучний регіт тренера та «старших» і на кожен посил шенкелем робила смачного козла. І чим більше я її намагалась зрушити, тим активніше вона стрибала, викидаючи мене на шию. Але в мене не встигли відібрати хлист… Зараз за таке поводження з конем мене б розстріляли зоозахисники. Але тоді, за радянських часів у нашій навчальній групі то було не просто нормою, а показником готовності переходити на рівень вище. Бо чим дужче я лупила Снігурочку, тим злісніше вона відповідала, знаючи, що вершник злякається і відчепиться. Я не відчепилась. Сіла міцніше, взяла повід в одну руку і дала їй такої тирки, що хлист розлетівся на друзки, але на моїй пам’яті більше вона не завозила новачків у центр кола. А тренер вперше подивилась на мене з повагою.
Я не буду дискутувати на тему гуманної альтернативи роботи з навчальними кіньми. То був совок і нас готували в спорт. А коней експлуатували як тренажери. Але жоден не кульгав, не страждав на кольки. І жили ті коні по 20+ років, принаймні Навик, про якого зараз піде мова.
У старшій групі моїм «підопічним» був Навик, велетенський будьонівець. В деннику він був злющий, як всі чорти пекла і, кусався гірше собаки. Недоуздків нам не давали, тому ми чистили коней без прив’язу. Навик звивався своєю шиякою, як змій, і повністю охоплював мене зубами за талію, отримував кілька ударів з серії «бий тебе киця лапкою» по мордяці і розтискав щелепу. Тому чистили і сідлали вдвох. Один чистив, а другий стояв і показував йому хлист. Навику було 18 років і він мав не зовсім здорову шкіру. З нього летіло біле дрібне лушпиння і чим більше ми його вичищали, тим гірше було. А Тетяна Костянтинівна заходила, королівським жестом проводила нігтями під шерстю, залишаючи білі смуги лупи і, не приховуючи задоволення, наказувала чистити далі. Вся група вже тренувалась, а ми продовжували натирати його щітками. Користуватись суконкою ми навчились згодом.
Навик був настільки ж надійним під сідлом, наскільки паскудним в деннику. Він йшов, як танк, на будь-яку перешкоду і, якщо не закидався, то стрибав все, що бачив. На ньому я виконала кваліфікацію на 2 розряд з конкуру, а на тренуваннях стрибала одиночні 140см. Правда, іноді він падав. Не підіймав ноги на системах і міг упіймати жердину між передні ноги. Я так летіла з ним через голову пару разів.
У спортивній групі було цікаво. Ми стрибали системи без рук і стремен, виконували базові елементи виїздки та їхали простенькі троєборні маршрути. З тренером Тетяною Костянтинівною ми порозумілися і зараз я їй дуже вдячна за весь той досвід. Вона теж вчилась, тепер я це розумію.
Коні КСК Наталка стали справжніми Вчителями.
Мій вірний старигань НАВИК, який лютою ненавистю зустрічав нових дітей, але знав усі маршрути напам’ять, вмів рахувати до 20 та розумів цифри.
Вороний красень ФАКІР (на фото вище). Він був у нас не довго, але запав у душу.
Рудий ДОЛАР вважався досить складним, але я любила на ньому стрибати. Він був зручним, м’яким.
Світло сірий ЛАК, який терпіти не міг маленького полохливого БОНАПАРТА. І якщо вершник ловив гаву, Лак розвертався, кидався на Бонапарта, а Факір тоді кидався на Лака.
Рудий ОГРІХ. Спокійний і тупуватий, один раз підірвав прямо в зміні в критому манежі і вмазав дівчинку головою в борт. Більше ми її не бачили.
Орловський жеребець КІПАРИС. Його поставили головним у зміні, а Навика перемістили в кінець, бо для стариганя було моральною травмою поступитися лідерством.
Сталево-сіра з чорною гривою ВЛАГА, ігренева опецькувата ФАНТА, молода грайлива ДІВНАЯ, руда ПАНАМА і її лоша ПРАГА, яке бігало за зміною всі тренування, м’якенька пузатенька СНІГУРОЧКА. Моїми улюбленицями серед кобил були ЗОЛУШКА і ПЯТИДЕСЯТКА, чутлива прекрасна кобила, яка недовго пробула у групі й пішла у спорт.
Пройшло 30 років, але я пам’ятаю кожного з них!
Частина 4. Село Почапинці, Лисянський р-н.
Щоліта мене, київську дівчинку з бантиками, спідничками і босоніжками на підборах, завозили у село. Називалось воно Почапинці і знаходилось біля Лисянки, оспіваної Шевченком у Кобзарі. Почапинці межували з Моринцями, де, власне, Тарас Григорович народився. За задумкою моєї extended family, я мала допомагати бабі полоти бур’ян, пасти корову, крутити козам хвости, чистити курники і консервувати огірки. Тобто – оздоровлюватись у класичний для радянської школярки спосіб. Але щоліта вони всі разом не вгадували. Ні, корову я пасла і навіть доїла, бо Квітка була ще тією скотиною і Баби не слухала. А я після Навика могла і чорта з рогами скрутити і видоїти. Та мова не про те.
В селі були коні! Цілий табун! Руді орлики, які жили собі табунцем, напівдиким і веселим, періодично виламували огорожу левади і перли у людські городи, витоптуючи все, що не могли з’їсти. Селяни їм були не раді, але ситуація повторювалась регулярно, коли єдиний конюх у колгоспі напивався і забував погодувати. Навіщо їх там тримали – невідомо. Мабуть, традиція така. Вони самі собі плодились і розмножувались від розкішного будьонівського жеребця Валєта. Власне, всіх жеребчиків там звали Валєтами, а кобилок Зірками.
Пасіння корови сприяє всебічному розвитку, як духовному, так і фізичному. Відкрию секрет (бо може хто не знав): пасеться корова сама. А ви тим часом можете читати книги, писати вірші, медитувати, займатись спортом. Власне, я організувала з решти пастухів плюс-мінус мого віку подобу навчальної групи. Ми швиденько заїздили валєтиків з табуна (після наталківських монстрів це було зовсім не важко) і почали тренуватися. Без сідел. Вуздечки зробили з сиром’ятної шкіри, а трензелі були в мого діда, старі й ржаві, ми їх тихенько позичили. Конюх спершу не знав, потім був дуже проти, а потім, коли побачив, що коні живі і ми теж, заліз на горище і знайшов штук п’ять стройових сідел, згризених мишами до каркасу, але зі стременами(!!!). З п’яти ми зробили три. Стройовик – це вам не московське учбове сідло, яке хоч і не Штюббен, але зручне. І навіть не харківське. Стройовик – це трешак! Він важкий як відро будівельного сміття і такий же зручний: глибокий, твердий та натирає все, що до нього торкається (ну.. ви зрозуміли). Змащували ми їх смальцем на радість тим мишам, а на вальтрапи сперли вдома ковдри.
Ми скакали мальовничими балками, полями і лісами. Ми влаштовували трейли, заганяли корів як ковбої, стрибали через кущі й невисокі тини. Наші коники відкликались на нові імена і це було чудово. Я могла претендувати на найкращий твір «Как я провёл лето», якби про нас не дізнався голова колгоспу…
Ой, що мені було!… Дід заборонив виходити з двору, а Баба, ридала у телефон: «Заберіть її негайно додому, бо такої ганьби на все село ще люди не бачили». Під ганьбою на все село Баба концептуалізувала: «де таке бачено, що дівка скаче верхи як байстрюк». Збірний образ «люди» уособлював глибинні підсвідомі страхи критики з боку соціуму. На додачу Баба підводила теоретичну базу під мою фізіологію: сільські дівчата у 12 років вже мали повну пазуху цицьок та стегна розміру XL, що вважалось красивим, а я того всього добра була позбавлена Богом, як покарання за верхову їзду. Ну, власне, Баба була частково права, але вона мене дуже любила і страшенно хвилювалась, що таку худу й непутьову онуку заміж ніхто не візьме. Іншим важливим аргументом Баби проти коней було те, що вони кусаються.
Коні були державним майном за СРСР. Їх ніхто не тримав у приватній власності аж до часів «Перестройки». Але колгоспники, все одно їх використовували як особистий транспорт. І після скандалу, який влаштував нам Голова, а потім розгону від мого дідуся (який до пенсії був головою того ж самого колгоспу), сталось так, що селяни хутенько розкупили усіх коней, на яких ми влітку їздили. Ну ще б! Вони керувались поводом і шенкелем, були безпечними, тренованими і готовими до роботи.
Тому наступного літа, щойно я приїхала, Голова сам підійшов і сказав: катайтесь, але так, щоб я не бачив!))
Частина 5. Республіка Куба
У 1989 році ми переїхали жити на Кубу. Острів Свободи зустрічав насиченими цитрусовими пахощами, стрункими розкішними пальмами, неймовірною прозорістю блакитного океану, білим піском пляжу, розмаїттям тропічних фруктів та повною відсутністю коней, що, як ви розумієте, зводило нанівець усі ті бенефіти. Я жила в фантастичному селі Фрага, прокидалась під стрекотіння папуг на гілках бананової пальми і, щодня їдучи шкільним автобусом (як в американських фільмах), я з надією вдивлялась у вікно, сподіваючись побачити хоча б щось з гривою й хвостом. Марно!
Коні були на пляжі Варадеро, але витратити аж шість американських доларів (кожен з яких коштував 69 радянських копійок) за десять хвилин було вище нашого розуміння.
Хвороба під назвою «кінь головного мозку», як відомо, не лікується, а я страшенно страждала! Мені снилися коні уночі, я Та, як казала моя Баба: «свиня завжди болото знайде»… За півроку нас переселили у нове військове містечко Торренс. Після райської зеленої Фраги отримати квартиру у бетонній коробці, яка не лише протікала, але й продувалась, було… ну… не дуже. Але там були ВОНИ!!! Плюгаві, миршаві, худющі, але КОНІ!!!
Біля Торренсу паслись телята і їх охороняла озброєна кінна поліція. Вороний Негріто, рудий Панчо, ігренева Мереха та гніда Нінья патрулювали периметр, заганяли бичків та брали участь у суто ковбойських забавах: різних трейлах, беррел-рейсингу та рейнингу. Це була аутентична ковбойська їзда на справжніх ковбойських квотерхорсах у звичайних ковбойських сідлах та на звичайних мундштуках чи хакаморах. Ніякого нижнього збору, нек-рейнингу та іншого гламуру сучасних змагань з вестерн дисциплін там не було. Суто практика, потрібна для повсякденної роботи з бидлом, рогатим і двоногим, і трішки розваг суботніми вечорами, коли на околицю Торренсу з’їжджалися ковбої з сусідніх локацій та ганяли навколо діжок з під мазуту. Я теж ганяла з ними, а щоб це було можливим, цупила з дому рис, консерви і цигарки «Популярес».
Щоб читач зрозумів, чому корів пасла поліція з вогнепальною зброєю на сідлах, варто детальніше розповісти про кубинські реалії тих часів. Куба – це Острів Свободи. Всі рівні — всі вільні. Щоб бути вільним, бути бідним — просто маст хев. Багатим бути не можна, бо тоді ти – не рівний. Якось так. Життєстверджуючі слогани “Patria o muerte” та інші альтернативи смерті у вигляді соціалізму і комунізму на тлі світлини Вождя зі вказівним пальцем біля скроні висіли скрізь, навіть у вигляді графіті. Конкретно це працювало таким чином: зарплата кубинця складала еквівалент 10-30 доларів США. Вся економіка була тіньовою і базувалась на контрабанді. Тобто гроші в людей були, а от офіційно купити за них вони нічого не могли. Мати вдома кольоровий телевізор міг лише той, хто 20 років відпрацював на виробництві. Інакше – конфіскація або в’язниця. Всі продукти харчування – за «тархетами», картками в яких був перелік товару на місяць, його ліміт та галочки про купівлю. Найповажнішими особами були афрокубинки, які ці галочки в магазинах проставляли, бо за шоколадку вони могли «забути» відмітити купівлю якогось продукту. Наприклад, нам, як радянським спеціалістам, дозволено було на одну особу на тиждень (приблизно, бо точно не пам’ятаю): 2кг рису, 1 кг квасолі, 2 літри молока, 5 банок тушонки, 1 курку, 5 пачок сигарет і так далі. Без тархети в магазині робити немає чого. У кубинців цей ліміт був втричі менший і обмеженіший, а у нас – надлишковий, тому щовечора відбувався «ченч». До нас приходили кубинці й купували їжу. В мене є важкеленний срібний браслет, який я виміняла на банку тушонки (!!!). Веселі життєрадісні кубинці були ГОЛОДНИМИ!!! Як таке можливо в країні цілорічного літа і квітучої зелені? А от так! У особистому господарстві дозволялось тримати: 3 фруктові дерева, з яких більшість врожаю треба віддати державі (тому ніхто не тримав), 2 курки й 1 півня, або вівцю, або корову, або коня. Якщо маєш коня – не можна іншого транспорту. Якщо маєш корову – можеш користуватись лише молоком. М’ясо корови — власність держави. Теля – власність держави. Якщо корову чи теля вкрали – світить величезний штраф за неналежну охорону. Якщо корова здохла – обов’язково викликати поліцію.
За вбивство людини на Кубі – 10 років в’язниці, а ЗА ВБИВСТВО КОРОВИ – 15 РОКІВ!!! За сиру яловичину в торбі – теж суд, бо вільний продаж м’яса заборонено, його неможливо дістати легально. Чому яловичина була perdido, недоступною в країні, де соковита трава цілий рік, вони пояснювали просто: всіх корів з’їли. Саме тому телят пасли кінні поліцейські з вогнепальною зброєю!
Кубинська амуніція (як і взагалі все кубинське від доріг до будинків) була старезною американською дореволюційною. Справжні ковбойські сідла з засмальцьованою дорогою інкрустацією, — на металевому каркасі з литим рогом, який був часто-густо замотаний синьою радянською ізоляційною стрічкою. Широкі оголів’я з дорогої тисненої шкіри, скріплені дротом і замотані мотузками. Вигнуті мундштуки з довгими важелями і протертими кільцями, у які вставляли скручені цвяхи для кріплення поводу, що складався з двох довгих мотузок. Хакамора на Негріто (на фото) являла собою велосипедного цепа з приклепаними до нього вусами.
Повне презирство до капіталізму на побутовому рівні виражалось у недбалому ставленні до всієї американської спадщини. За відсутності власних виробів, звісно. Кубинці мені запам’ятались як еталон лінощів. Власне тому їм так радісно зайшла революція: працювати вони могли лише з під палиці, а тут пообіцяли, що можна бути бідними і це круто! Водночас, кубинці — унікально весела, життєрадісна нація. Вони вміли святкувати життя. От подивишся на вулиці: йдуть дві жінки. Одна – в яскравих лосинах на пишних стегнах і мордою Мікі-Мауса на весь бюст, що не вміщується в топ, йде повільно, вся коливається і посміхається. Інша – в сірому мішкуватому платті, пре торби з магазину, впершись незадоволеним поглядом в асфальт. Здогадайтесь, хто з них наша?
Незважаючи на бідність, коней у приватній власності на Кубі було чимало. Їх застосовували здебільшого як транспорт, бо бензин був ще дефіцитнішим, ніж яловичина. А оскільки кубинці полюбляють всілякі розваги, кінні змагання там теж були. Окрім беррел-рейсингу, в якому я регулярно брала участь, мені пощастило взяти участь у національному пробігу Ендурандо Кубано.
Частина 6. Експокуба
Куба – любов моя. Одна з моїх дорослих мрій – ще раз опинитись на Кубі, прогулятись по Малекону, заплисти за риф на пляжі дель Саладо та посмакувати морозивом в Коппелія біля Гавана Лібре. А ще – якимось неймовірним чином знову проїхати стомильний пробіг Ендурандо Кубано – від Мексиканського заливу до Карибського моря!
Гарнізонне життя – штука така собі… Старим сорокарічним тьоткам було чим займатися: мити одна одній кістки, терти язиками, лаятися та з завзятістю мисливця вдивлятися вдалечінь, чи, бува, не поїхав хтось в Гавану на шопінг, прокравшись мимо охорони. Щоб поїхати в Гавану на шопінг треба було пару кілометрів йти полем до автостради, а там ловити автобус, який ходив кілька разів на день. Радянським спеціалістам з вирощування цукрової тростини та їхнім дружинам було категорично заборонено покидати гарнізон без дозволу, тому жінка замполіта несла свою службу на балконі четвертого поверху. Як орлиця пантрувала вона дорогу до автостради і, побачивши правопорушницю, коршуном злітала донизу й хекаючи перла на вєліку доповідати командиру «Платана». Чим ще займались спеціалісти з цукрової тростини ви можете подивитися у Вікіпедії за запитом Торренс, Куба, а я краще розповім про коників.
Гарнізон був невеликим, всього десяток п’ятиповерхівок, — довгих, як соціалістичний період і таких же безликих, але культурне провалля між сім’ями військових з російської глибинки і наших спеціалістів було настільки глибоким, що їхні діти навіть вчились в окремій школі в Нароко, в той час, як ми відвідували Посольську школу в Гавані. Їхнє дозвілля також кардинально відрізнялось. Це вже 20 років потому в своїй кандидатській дисертації я підвела теоретичну базу під важливість спорту та хобі для дітей як превентивного фактору делінквентної поведінки, але тоді в мене навіть думки не було про те, щоб палити, бухати й ходити на побачення з солдатами, як це робили мої сусідки, бо в мене були КОНІ і вони оберігали мене від усіх небезпек дурного підліткового періоду!!!
Я займалася собі берел-рейсингом на поліцейських конях і вважала, що мені дуже пощастило, аж раптом ми організованою групою поїхали на Експокуба – виставку досягнень (типу вони там були) кубинського народного господарства біля національного ботанічного саду. Поодинокі експозиції, розкидані на величезній території натякали на скромність, власне, досягнень, але це щиро компенсувалось гаслами Socialismo o Muerte та величним бюстом Фіделя і портретами Че Гевари.
Яке ж народне господарство та без стайні, — вирішила я і не помилилась! Реальність перевершила всі очікування! То був рай! Бетонна конюшня, де кожен денник мав вихід в окрему левадку, непоганий плац, гарна амуніція та колоритний афрокубинець Мігель. Після ребристих плюгавих Панчо і Негріто, ті коні мені здалися неземними Пегасами. Я пам’ятаю, як йшла вздовж стайні, милуючись найкращими представниками світових порід. Вороний фріз, горбоносий лузітано, рябий пінто… Аж погляд натрапив на ввігнутий профіль світло сірого жеребця… Він стрибав, іржав, метушився, вигинав шию, закидав хвоста на круп. А мені відібрало мову! Я зачаровано прилипла до денника й забула дихати! Це був ВІН, справжній, живий чистокровний араб! Такий самісінький, як у книжках та моїх дитячих фантазіях. Наша група пішла далі, на огляд, атракціони, до дивовижних пальм і морозива, а я все стояла й облизувала поглядом ту гриву, ті ніздрі, ту сріблясто-білу блискучу шерсть. Його кличка була довшою за моє ім’я, по батькові та прізвище разом. Рієль-дель-Мундо-щось-там-ще-арабською-мовою. Я знала, що просто мушу поїздити на ньому! Мрія промчати галопом на справжньому арабі була за решіткою, на відстані долоні.
Коні на Експокубі утримувались лише для того, щоб тішити око туриста. На них ніхто не їздив, окрім одного працівника стайні, який усіх доглядав і годував. Араби шоу-типу, подаровані Фіделю шейхом ОАЕ, сідлалися рідко і були занадто гарячими для прогулянок, тому навіть послуги такої не передбачалось. Не можна, і все! Мігель розводив руками, посилаючись на начальство, тобто на себе самого. Заборонено!
Але це ж Куба! Країна, де все можна вирішити шляхом дешевого regalo! Справа в тім, що з одягом на Кубі було так само, як і з їжею, за винятком того, що клімат дозволяв без одягу обійтись. В Гавані існувала мережа diplotiendas, дипломатичних валютних магазинів, куди пропускали лише за паспортами і дипломатичними посвідченнями. Тобто навіть не кожен громадянин СРСР мав право потрапити всередину й піддаватися спокусам гнилого капіталістичного життя: брендовому одягу, шоколадкам Toblerone, цигаркам More, чіпсам та кока-колі. Дипломатичні магазини пахли розкішшю і дорогим парфумом, там працювали кондиціонери і продавались смачнючі гарячі сендвічі по 5 баксів, а напівголодні обідрані кубинці ходили повз них, радісно дякуючи Фіделю і партії за щастя бути бідними.
Водночас, бідність – це благо, яке відчиняло всі двері! Це найефективніший важіль впливу на людей. На Кубі не існувало проблеми, яку б не вирішувала пляшка одеколону Шипр чи банка тушонки! Старі штани мого тата з плямами від мазуту, обдерта куртка, в якій він ремонтував машину, шматок господарського мила та жменя цукерок кардинально змінили правила стайні на Експокуба. І я почала тренуватися на кількох конях – арабській кобилі Абето Марісоль, пінто Манчадо (на фото) і омріяному Рієлі.
Частина 7. Національний пробіг Ендурандо Кубано
Кубинці знають толк у відпочинку! Фестивалі, карнавали та сієсти – то святе і невід’ємне. Спортом вони теж займаються, але таким, щоб не напружуватись. Найпопулярнішим був бейсбол. В кожному селі було бейсбольне поле і чорношкірі дітлахи віком від 5 до 25 років махали битами. Мені здалося, що це – самий «ненапряжний» спорт у світі після, хіба що, гольфу. З кінних дисциплін, крім вестернових, були ще пробіги, зокрема національний фестиваль Ендурандо Кубано.
І от мені вистачило розуму попертися на цей пробіг посеред гостинного кубинського літа!
Ендурандо Кубано – нічого спільного з сучасними ДКП. Щорічний пробіг-фестиваль, концепція якого проста, як зачіска Леніна.
Подолати кільцевий маршрут в 100миль, побувати на Мексиканському заливі, перетнути острів у найвужчому місці, скупатись у Карибському морі, відмітившись та відстоявшись на чекпоінтах. Хто перший – того й лапті, точніше новенька montura, розкішне американське ковбойське сідло.
Важливе правило – на ключових пунктах відпочивати не менше 8 годин, а на проміжкових – не менше 2 х. Стартувати чи їхати з 12.00 до 15.00 було заборонено і це штрафувалось додатковим часом відпочинку, отже це також вносило корективи в стратегію гонитви за сідлом, бо якщо ви попадали на descanso, наприклад, об 11.00, то вас тримали там не три години, а чотири, — до 15.00. На дистанцію — три дні. Основна халепа, як я вже потім зрозуміла, крилася в тому, що вас ніхто б не шукав, якби ви там заблукали в хащах і здохли від укусу скорпіона разом з конем, бо багато учасників стартувало, потім обламувалося і розверталося додому. Ветеринар був, були контролери і була поліція. Був супровід на авто. Вони розмічали трасу – ставили стрілки. А ще купа людей виходила і вітала, пропонувала воду вершникові й коневі.
Стартувала сила силенна коней, близько 100 голів, так точно. Кінна поліція на квотерах, приватні власники на сільських бричковозах, представники різних підприємств і я – на чистокровному арабському жеребці Рієлі, а мій друг, з яким разом тренувались – на плямистому пінто Манчадо! Ми їхали досить щільною групою, заблукати я не боялась. Мігель – на газоні у супроводі, віз воду для коней і взагалі слідкував, щоб з державною власністю нічого не сталось.
Перший день – 4.00 ранку старт з Ла Сейба (це пару годин верхи від Експокуба) і фініш на пляжі поблизу Кайміто і Нуево Марьєль. Нічого складного, щось біля 40км. О 6 ранку ми вже були в Коралільо, а о 12.00 – розсідлувались біля моря, пили пиво і їли сирих лобстерів, политих лаймовим соком. Лаймовий сік – то така скажена штука, що залишає опіки на шкірі. Лобстера відкривають, поливають тим соком і експозиціонують під сонце на 20хв, після чого м’ясо коагулюється і можна їсти. Учасники фінішували аж до вечора. Виявилось, що більшість їде, підпасаючи коней, попиваючи холодне пиво і взагалі нікуди не поспішаючи. Кубинське пиво дещо спільне на вигляд з препаратом для урінотерапії, воно легке, містить мало алкоголю і після нього можна за кермо. Ночували в наметах, коні на прив’язі. Ті москіти мені сняться ще й досі!
Вранці до мене в намет заліз скорпіон. Це значно прискорило старт. Ми вирішили їхати тихіше, бо до наступної ночівлі було аж 80км. Найбільше, чого я боялась – це загнати коня! Я не мала жодного уявлення, як їхати такі дистанції, просто орієнтувалась інтуїтивно на його стан. Рієль не пітнів взагалі, хотів бігти і до кобил. Виїхавши о 4 ранку, я лише о 10 була за 30км в Сейба дель Агуа, відпочила законні 2 години до 12.00, а рушити на Ель Майоркін змогла лише о 15.00 через заборону їхати вдень. Помилкою був заповільний темп зранку, бо коли ми рушили далі о 15.00 – почався трешак!
На Кубі влітку є така штука, як тропічна злива. Вона йде щодня, за розкладом. На чисте небо знанецька насуває чорний фронт і виливає стіну води на розпечений грунт, від чого стає ще спекотніше. Дихати таким повітрям – ну майже як в руській бані, тільки ти не голий і з парилки виходу немає. Коли злива йде далі, а на небо вилазить сонце, стає ще гірше!
На Кубі – червонозем. Він рудий, масткий, розкисає і пливе. Сліди інших вершників розмило і ми мало не заблукали. 15 км до наступного пункту були найважчими за всю мою кінну практику. Хотілося пити так, що губи порепали. Кубинці поруч пили, пропонували нам воду, але ми її боялись. З прісною водою на Кубі погано (хоча з чим там добре?). Вдома ми кип’ятили водопровідну воду 40хв, потім проціджували і аж тоді готували на ній їжу, бо могла трапитись Швидка Настя, яка в народі лагідно називалась Кубиночкою.
Ми крокували до Ель Майоркіна, під палючим сонцем, мріючи про ковток холодного пива. Я б плакала, якби в організмі залишилась волога для сліз. Дивна штука – наше сприйняття дійсності. Зараз я терпіти не можу зиму. Ідеальна зима для мене – це +5 і без снігу. Березень я взагалі ненавиджу з тих міркувань, що за календарем весна, а ти чомусь місиш кригу і примерзаєш до машини зранку… На Кубі я дуже хотіла змерзнути! Ліпити сніжки, пускати пар на морозі… Тоді на Ендурандо Кубано мені здавалась, що впасти голим у сніг – то найвище задоволення.
Три години ми їхали ті нещасні 15км! І думали, що не доїдемо. Машина супроводу не змогла пройти полями після дощу. Приблизно о 18.00 ми таки долізли до чекпоїнта, напились води, нас знудило і ми просто лежали дві години, не розуміючи як змусити організм знову сісти у сідло. До ночівлі залишалось ще добрих 40км… О 20.00 ми вирушили далі.
Треба пояснити, як сідає сонце в тропіках. Куба – дуже близько до екватору. Сонце там заходить влітку близько восьмої вечора, причому, стрімко, наче хтось клацнув вимикач! 19.50 – ще видно, а 19.55 – вже ніч! Та ж фігня зі сходом. А бачили б ви схід місяця в тропіках! Це велетенська жовтогаряча куля, яка моторошно вилазить з під обрію! Брррр!
Останній відрізок ми їхали у світлі фар газона Мігеля. Потім пішли лісові стежки, непрохідні для авто. Про світловідбиваючу розмітку траси організатори не чули і ми капітально блуконули! Нічні звуки тропічного лісу можна знайти в підбірці аудіо бібліотеки ютуба! Вони досить моторошні. Продирались кущами, прорубувались за допомогою мачете, залізли на якийсь стрьомний об’єкт, де озброєна охорона на велосипедах нас вивела назад на трасу. Ще одна національна риса кубинців – вони завжди допомагають. Похолодало аж до +30 , це було неймовірним полегшенням, хоча в лісі повітря можна було наливати замість чаю 1001 ніч. Таке ж вологе і пахуче.
Рієль, який був змучений, стомлений попереднім переходом, на диво легко біг. Стартував він відверто жирним (шоу-кондиція), але за півтори доби розтрусив зайве і пішов жвавіше.
Десь опівночі почувся запах моря. Останні 20км ми втопили галопом рівненьким узбіччям прекрасної американської дороги. Праворуч було Карибське море і в ньому плавали зорі!
Там знайшлися наші машини супроводу і, а ще швидка, бо тим, хто поїхав жвавіше нас, вона стала в нагоді. У світлі фар я бачила, як одного коня затягували лебідкою у причеп. Він не подавав ознак життя. Інший лежав і його відливали водою.
Фінішували в Сурхідеро о другій ночі. Я так і не скупалась в Карибському морі, бо не мала на це сил! Заснула на пляжі з сідлом під головою, не чуючи москітів і не думаючи про скорпіонів.
Вранці нас випустили на старт о 10.00, оскільки за правилами ми мали відпочити не менше 8 годин. В цьому і була вся гра! Досвідчені вершники якось вклались в час на попередньому етапі і стартували о 6 ранку! Залишалось останні 40км до фінішу в Ла Сейба, але страшенно не хотілось отримати штрафний час за проміжковий фініш після 12.00, тому їхали риссю 20км до Сан-Феліпе вздовж автостради. Таки запізнились на півгодинки, проте стартувати далі вирішили після 17.00. А куди його поспішати? Сідло ми не виграли, то навіщо кіньми ризикувати?
Манчадо погас, біг без бажання, опустивши голову. Рієль – навпаки, з кожним відрізком рухався все легше, добре їв, багато пив. Тоді ми не знали про шкутильгання, а про пульс і крепатуру навіть не здогадувались. Ветеринар на чекпоінтах оглядав візуально і, якщо кінь був в миляці, або відверто кульгав, не рекомендував продовжувати гонитву. Кубинці – люди добрі до свого майна і самі розверталися додому, якщо з конем було щось не те.
З майже сотні стартувавших фінішу дісталися менше 30 вершників. Ми були двадцять якимись, але МИ БУЛИ!!! Фінішували близько восьмої вечора. Вбиті фізично, але значно сильніші морально. То був експірієнс, який завжди з нами і який дуже хочеться повторити!
Частина 8. Київський іподром.
В 1989 році я покидала СРСР, а в кінці 1992 року повернулася в Незалежну Україну. Навчальної групи на КСК Наталка вже не було, як не було й інших бюджетних дитячих секцій. Ми вступили в еру примітивного накопичення капіталу. Все, що не приносило швидкий прибуток, відсіюлось як непотрібне. Яка наука чи освіта? Вчителі на базарах торгували польським шматтям, снікерсами та помадами у формі геніталій. Яке мистецтво? Не чули! Спорт? Та навіщо він здався?! Ну, хіба що, тренажерка чи бойові мистецтва. Мої однолітки пишались тим, що бухали з рекетирами найнижчої ланки…
Після Посольської школи на Кубі з найкращими вчителями-методистами, я потрапила до звичайнісінької с/ш на Оболоні і мене вхопила депресія. Від усього: нудних незмістовних уроків, сірих бетонних стін, гидкого запльованого паркету, потрісканих парт з глибокими написами. В мене був клас з поглибленою англійською, але я так і не змогла влитися в колектив: мені не було про що з ними розмовляти. Дівчата дозвілля проводили на ринку Юність в пошуках дешевих ганчірок. А хлопці… Ну філологи – то окрема категорія хлопців, я вам скажу. Дуже «на любітєля»…
І знову мене врятували коні! Подруга, з якою ми займались на КСК «Наталка», привела мене на Київський іподром. В 1992 році він ще не був в такому занепаді. Там випробовувались рисаки з російських кінних заводів, налічувалось 18 тренвідділень, перегони проходили двічі на тиждень, працював тоталізатор. Наїзники жили не з зарплатні, а зі «зроблених» заїздів. Тобто, кожному казали на якому місті він мав фінішувати. Потім тоталізатор скасували, держава втратила податки, а іподром – можливість гідно існувати. Це один з прикладів того, як недолуге рішення валить всю галузь, адже всі іподроми світу процвітають саме за рахунок тоталізатору! Проте нелегально він таки трохи залишися.
Наїзники – окрема категорія людей! Вони недоїдатимуть, недосипатимуть, житимуть на стайні, ремонтуватимуть самі амуніцію та качалки, купуватимуть дорогі вітаміни для коней, бо коні для них – то святе! Я прийшла до відділення Віталія Оладова випадково, але залишилась там на 20 років!
На кожному відділенні, окрім персоналу, тусила юрба любителів коней, які допомагали працювати коней. Для нас це був шанс безкоштовно тренуватися, а для наїзників – реальна допомога. Я на першому поїзді метро стартувала з Оболоні, на Либідській пересідала на автобус 80 і вже о 8.00 ранку виїжджала на доріжку.
Рисаки – унікальні коні! Віддані, чесні, азартні. Ніколи не забуду, як вперше поїхала на «махову» роботу! В мене був жеребець Ігрек алтайського кз. Ми їхали в парі і я не могла відвести погляду від сусіднього жеребця: плавне нарощення темпу, поступове збільшення швидкості аж поки виніс передніх ніг не став майже паралельним землі. В нього на ліктях були шкіряні захисні пластини і на фініші він діставав по ним копитами!
Поступово я теж почала виступати в призах. На іподромі з’являлося все більше наїзників-аматорів, проходили окремі чемпіонати, в тому числі міжнародні.
Біга – це випробування коней рисистих порід на жвавість. Приходить навесні десяток маленьких пухнастих дворічок, переляканих і наївних. Половина з них восени повертається в кінзавод, бо не витримують тренінгу, не дають результату. Наступного року ще половина списується. Залишаються до «старшого віку» лише одиниці. Ті, які здатні регулярно показувати жвавість і вигравати. Конвеєр, необхідний для селекції.
Найбільше я любила змагання «риссю під сідлом». Це коли коні не в качалках, а під вершниками йдуть махом – жвавою призовою риссю. Штука досить складна фізично: треба стояти на стременах, тримати коня, який лягає в руки і пре, як танк, щоб він не збився в галоп. На звичайному поводі це майже неможливо, тому ми одягали повід з петлями і брали їх на кисті рук.
Коні мінялись, люди спивались, іподром занепадав… Досвід іподрому дав мені шанс не лише відчути адреналін на смак, побачити професійний тренінг зсередини, але й навчитися шукати підхід до абсолютно різних за характером тварин. Я навіть не пам’ятаю більшості кличок коней, на яких виступала. Дуже любила руду кобилу Коломбіну, та сірого Гюргена (про нього наступний пост). Темно-гнідого Голоса і вороного Малінніка. Потім моїм кінним світом став – Іліс.
Гюрген.
Ви вірите в реінкарнацію? Я – так!
Ще в 199якомусь році був у мене на іподромі улюбленець, сірий рисак Гюрген. З певних причин тренперсонал називав його Пурген. Схожий на арабчика, маленького зросту, кругленький, з ямочкою по хребту до ріпиці хвоста і величезною любов’ю до людей. Він був лагідним у стайні, абсолютно вірним на ходу на доріжці, викладався на 1000% на змаганнях. На старті аж присідав, вириваючись вперед, а фінішував сам, без посила.
Але так було не завжди.
Його до нас перевели з іншого тренвідділення, — переляканого, нервового, замкнутого. На ньому поставили хрест: небезпечний та непридатний. Він розносив галопом так, що в наїзника якось луснули віжки! Був диким, некерованим. Одним словом, непридатним до рисистих перегонів, які вимагають величезної концентрації, адже мета – розвинути найбільшої швидкості саме риссю, що є неприроднім для коня.
На 5 відділенні працювала конюхом дівчина Ірина. Тендітна, худенька, зростом як п’ятикласниця, але її боялись і поважали навіть мужики-наїзники. Вона зналася на конях краще за професорів-іпологів, що розумні книжки пишуть, вміла зладнати з будь-яким конем, відчувала, бачила наскрізь.
Іра почала працювати з Гюргеном, а я спостерігала за неймовірним перевтіленням. Було важко. Я бачила її сині зап’ястки! Вона намотувала йому на трензель марлю з чорним хлібом чи цукром, щоб віджовував, співала пісень на доріжці, щоб утримати його увагу та заспокоїти, вчила зневіреного коня довіряти руці. І він повірив! Розкрив свою душу!
Згодом його віддали мені тренувати і виступати на змаганнях. Гюрген пройшов усі чемпіонати, завжди залишався на призових місцях, в тому числі риссю під сідлом. Виступав як у качалці, так і риссю під сідлом. Врешті-решт його купив кінний клуб катати діточок. А для мене це стало наукою, що немає «дурних» коней. Є криві руки і недбалі наїзники, які лінуються витратити час на налагодження контакту.
Адже, жорстокість починається там, де закінчуються знання (с). Але все можна виправити!
На фото — Гюрген. Нікого не нагадує???
Коломбіна.
В мене ніколи не було багато друзів. Причини на це три: я маю паскудний характер, який не кожен витримає, я добре розбираюсь в людях і обов’язково повинні бути спільні інтереси. Отже, так, чи інакше, але більшість людей, з якими мені цікаво спілкуватися, починають їздити верхи. Факт.
Мої справжні друзі (яких щоб порахувати, вистачить пальців однієї руки) родом з кінного минулого.
Коломбіна – це руда напасть з Дібрівського к/з, яку я мала заїжджати під сідло. І так мені не хотілось на неї лізти, що я відкладала цю чарівну мить як могла, розуміючи, що рано чи пізно доведеться. Вона панічно боялась тракторів, машин, людей, кущів, трави, тіней, сонця, хмар та інших коней. Коли вона бачила грейдер на доріжці, ставала на вертикальну свічку і втрачала свідомість, ламаючи голоблі качалки. Акторка класичної італійської комедії під стать своїй кличці.
Отже, їду я на іподром, розумію, що от сьогодні вже точно маю на неї сісти, а мій знайомий, з яким ми разом тренувались, всю дорогу розповідає, що запросив на стайню свого одногрупника-легенду, майстра бойових мистецтв, який випробував всі мислимі й немислимі види спорту від стрибків з парашутом до вищого пілотажу, а між цими активностями ще й на конях професійно їздить. Я вже казала, що хлопці-філологи не існували для мене як хлопці, тому слухала цей сповнений захвату монолог з відвертою долею сарказму.
Герой монологу виявився взагалі не схожим на філолога, принаймні зовні. Він рухався повільно, дуже впевнено, демонструючи широкі плечі і концепцію, що «важко бути скромним, коли ти – найкращий» (с). Власне, в моїй шкалі чоловічої привабливості такі мачо займали рівно протилежну від філологів поділку, але на тій же само відстані від мого ідеалу. (Свій ідеал на той момент я вже зустріла і наразі він добудовує нашу сімейну стайню).
Бінго! Подумала я, ніжно помацавши поглядом його м’язи, а в голос сказала: Бери ту руду кобилу, Коломбіну. Про те, що кобила незаїжджена, я тактовно змовчала, оскільки він не запитував.Так, знаю, я стервозна падлюка. Але ж не потролити такого колоритного персонажа було вище моїх здібностей.
Ви були на іподромі? Бачили стайні? Це будівлі довжиною близько 120 метрів, розташовані вздовж доріжок. Коломбіна з вершником вискочила з одного кінця стайні, пролетіла цю відстань у повітрі, торкаючись землі, лише щоб дати чергового «козла», і зникла за іншим рогом стайні. В уповільненій зйомці це б виглядало приблизно так: голова донизу – стрибок – козел ліворуч – стрибок – козел праворуч – стрибок і т.д. всі 120 метрів. Дівчата-конкуристки, які проїжджали повз, здивовано терли очі: всяке бачили, а такого – ще ні.
Ну, думаю, капєц нашому герою. Не те, щоб у мене совість ворухнулась, але вціліти на тих піруетах було технічно близько до неможливого. Коли, дивлюся, їде. Цілий і неушкоджений на дуже здивованій Коломбіні.
Пройшло … хм… скільки ж років пройшло, якщо тоді ми були на другому курсі (1995р)? А @Evgeny Poplavsky залишається моїм найкращим і найнадійнішим другом!
Частина 9. Село і коні.
Я була щасливою в тих пагорбах вдвох з маленьким жеребцем Марселем. Через два місяці це був красень з рельєфними м’язами та блискучою шерстю, згодом його купив приватний власник. Але літо 1993 було сповнене пригодами, шаленими галопами в полях та новими відкриттями про вірність і дружбу.
Частина 10. Іподром, осінь.
Частина 11.
Все, що робиться — робиться на краще!
Частина 13.
Дауншифтинг.
Tempora mutantur et nos mutamur in illis – зубрили ми сентенції на уроках латини, ще не підозрюючи як багато античні філософи знали про диджиталізацію та розвиток онлайн-освіти в 21 столітті. А я, інвестувавши свідому половину життя у себе, як IELTS-коуча, в один прекрасний день відкрила Америку через кватирку: всі мої знання, здобуті величезним коштом в Англії, відтепер є у вільному доступі в You Tube абсолютно на шару.
Це означало повний професійний дефолт, оскільки хто ж продовжуватиме платити Лесі 50 баксів за урок (вам не привиділось, саме стільки я коштувала як спеціаліст з підготовки до міжнародних іспитів), коли відкриваєш Ютуб і там таких Лесь, Кать, Тетян, а ще Джейн, Тіфані та Річардів з автентичним Received Pronunciation, які розжовують таємниці головного іспиту з англійської, хоч греблю гати. І кожен, $uk@, посміхаючись вінірами, розповідає про нюанси перфектних інфінітивів, conditionals та complex object для academic essay, підкреслює, $uk@, важливість cohesive devices та phrasal verbs під час усного інтерв’ю та акцентує увагу на перефразах в reading module. На шару!
От він, мій шанс, подумала я і завела першу розмову про власну стайню. Насправді, ідея крутилась в моїй голові з самісінького дитинства. Я мріяла жити в селі та мати багато коней, чим дратувала бабусю і засмучувала батьків. Цей проект давно лежав на одній з поличок мого мозку. Там було продумано все: від архітектури веб-сайту та детального плану території до порід коней та концептуального напрямку діяльності. Перспектива професійної кризи змусила дістати то всьо з закапелків уяви й озвучити.
І я озвучила, адже спершу було Слово. Я наважилась заговорити про свою мрію з друзями, батьками і чоловіком, точно знаючи, що тумблер клацнув і зворотній відлік пішов.
І знаєте, що трапилось? Не було жодних аплодисментів та вигуків «Геніально!» Друзі обісрали мій проект, як кури драбину. Батьки подивилися з сумом, любов’ю та співчуттям (бо де ж я візьму сто кусків зелені на купівлю земельної ділянки та будівництво). Лише мій рідний коханий Макс Гордієнко сказав: «А давай!».
Залишилась дрібниця. Знайти гроші.
Частина 19.
Матерія думки.
Я не дивлюсь телевізор (хіба що Netflix). Рідко слухаю музику. Я не забиваю свій час і мозок порожнім інформаційним шумом, бо найцікавіше відбувається у мене в голові.
Я завжди про щось думаю. Мрію, візуалізую в уяві, домальовую деталі, конструюю як пазл. Хто дивився серіал «Королівський Гамбіт», зрозуміє. Я можу відкатувати один і той самий проект, чи ситуацію безліч разів, перебудовуючи, шукаючи виходи з тупиків та знаходячи рішення. Ні, це не психічний розлад (хоча хто зна). Цікаво, що коли проект в голові вже готовий і затверджений, він починає здійснюватись. Сам. Без моєї участі. За дивними збігами обставин все само матеріалізується дуже близько до «намріяного».
На момент першої розмови про власну стайню в мене вже було продумано:
— колір шафок в амунічнику
— мотив на фіранках в роздягальні
— модель кавомашини та таку дрібницю як схема розведення електропроводки
— дизайн табличок з кличками коней на денниках
Також я уявляла чітку концепцію Клубу: це мала бути не просто стайня, а, як зараз модно говорити, хаб. Для мене Клуб – це не конюшня і не манеж. Клуб – він як церква. Місце, де збираються однодумці, діляться досягненнями та разом шукають шляхи вирішення проблем. Клуб – це платформа, інформаційний центр, соціально-орієнтований простір, де коневласник-новачок знайде ґрунтовні знання й підтримку, а досвідчений кіннотник кайфоне від движу.
Я хотіла, щоб коні жили в максимально здорових для себе умовах: вигул, свіже повітря, якісне харчування, збалансований тренінг. Мені дуже подобається британський еко-стиль, власне, саме в Англії я навчалась стейбл-менеджменту. Тому проект а ля «корівник» я не розглядала.
Наявність лісу та мальовничих просторів для їзди було основним у виборі локації. Плюс піщані всепогодні ґрунти, які не перетворяться на гливке місиво весною, близькість до Києва і так, щоб з дому 20 хвилин їхати. А ще сусіди. Адже сусіди набагато важливіші за родичів і мені хотілось щоб люди поблизу мого Клубу були орієнтованими на активний спорт, розуміли значення нашого проекту для громади та просто любили тварин. Ну і, так, не буду кривити душею, щоб контингент населеного пункту міг собі дозволити тренування на породистих доглянутих конях та послуги компетентного тренера, адже мрії мріями, а реалії реаліями. І я зараз не про гроші, а про асфальтний під’їзд, регулярний вивіз сміття, толоки, допомогу громади та культуру спілкування.
А ще я страшенно хотіла залучити дітей до кінного спорту. Витягти їх з гаджетів, показати простори реального світу, зустріти з ними світанок в сідлі. Навчати, мотивувати, інфікувати вірусом любові до коней…
Так в голові вималювалась картинка щасливих кінських носів, що стирчать з дерев’яної відкритої стайні на тлі соснового лісу в сучасному пригороді Києва. На передньому плані уявної картинки діти готуються до змагань, виносять амуніцію з затишного дерев’яного будиночку, в якому фіолетові шафки та пахне кавою… І троянди.
Це був 2017 рік.
На фото: 2020 рік.
Далі буде.!!!
Dromomania 
Как же интересно! особенно Кубинская часть!
НравитсяНравится 1 человек