Пре-райд. Брифінг. Всі вітаються, посміхаються: атмосферу можна наливати в келихи!
Стаєш на ваги і не ворушишся: має бути не менше 70кг з амуніцією. Трішки хвилюєшся, бо ти важиш 61 і сідло 10, а ж раптом не вистачить?! Тебе беруть «за замітку» і радять покласти в кишеню додатковий павербанк.
Старт о 7 ранку, коней розпирає, вони грають, рвуть вперед. Стримуєш щосили, бо попереду 100 кілометрів.
Першу фазу пройдено. На паперовому «бігункові» з часом старту й фінішу — заповітне слово «passed».
Друга фаза, третя… Концентруєшся на рухах коня так, наче сам біжиш! Відчуваєш кожен камінчик на трасі, кожну нерівність рельєфу. Рахуєш темпи на рисі і міняєш діагональ кожні 200 метрів. Намагаєшся не заважати. Волога спека, Загіра багато п’є на кру-поінтах і ти радієш, немов дитина, кожному випитому відру. Їдеш риссю, «в мінімалку», бо погода підступна і важка для коней.
Траса проходить крізь село, люди виходять, вітають, вигукують румунською щось підбадьорливе.
Третя фаза — done. Пульс 56. Ветеринари уважні. Ім абсолютно не цікаві твої амбіції, — лише здоров’я коня. Фух! Passed!
Тепер тільки б доїхати останні 20 кілометрів! Позаду вже 80. Додаєш швидкості, бо не вкладаєшся в нижній ліміт: має бути не менше 12кмг.
Фінішуєш. Ведеш на ветеринарний контроль. Когось поруч дисквалять. Хвилюєшся і забуваєш, як дихати!
Congratulations, you’ve passed — чуєш наче здалеку. Потихеньку усвідомлюєш.
Так, ми пройшли! Ми зробили цю «сотку»!!! Міжнародну дистанцію CEI1*100. І це неймовірно, просто офігенно круто!
Чому саме на Кубок Шагія?
Ідея виникла ще до війни, взимку, коли Віталій Скоцик сказав, що ми проведемо «міжнародку» в Бобриці. Про івент такого рівня в своєму клубі я навіть не мріяла!
Ладно, брешу, мріяла, але ми ще ніколи нічого подібного не робили, тому потрібно було заглибитись в процес організації, якісно вивчити чужий досвід, набратись лайфхаків, сформувати власне бачення на основі готових перевірених рішень. Я тоді відразу подумала про Кубок Шагія в Румунії як найкращий приклад, на який потрібно орієнтуватись.
Ми були в Буфті минулого року з Андрей Онистрат і, очікуючи побачити невеличкий локальний старт, опинились в центрі престижних європейських змагань. Дуже сподобалась концепція: еталонна організація, неймовірне технічне забезпечення і при цьому ніякого зайвого пафосу, жодних «понтів». Все вишукано просто. Дорогий мінімалізм. Атмосферно і стильно. Саме цю концепцію хочеться втілити в Україні.
Venue, технічні аспекти.
Як в чистому полі провести найпрестижніший пробіжний турнір Східної Європи? Ми все уважно обдивилися, вивчили і зафотографували для українських фоловерів. Кубок Шагія (Shagya Arabian Cup), став таким завдяки потужній енергії організатора і засновника пана Віорела Дабіжа, який також є власником Club Sportiv Shagya та ентузіастом цієї породи. Він поділився з нами своїм безцінним досвідом, який допоможе підняти пробіги в Україні на якісно новий рівень.
У Shagya Arabian Cup наразі є багато спонсорів, але вкрай важливо, що місцева влада зацікавлена в його щорічному проведенні, тому надає реальну фінансову, інформаційну та юридичну підтримку. Серед основних спонсорів пан Віорел назвав: County Counsil Ilfof, Buftea City Hall, Transilvania Bank, Miras, Baneasa Moara, Transcarpath, Borsec. Наступного року підключиться посольство ОАЕ. В Румунії пробіги, як дисципліна, достатньо розвинені і це також завдяки Кубку Шагія в Буфті, що десять років поспіль створює справжнє спортивне свято.
Арена змагань дислокується поблизу футбольного клубу і займає територію близько гектара, поділену на дві основні частини: стайні й кемпінг та, власне, зона старту/фінішу з ветгейтами і holding area. Великою перевагою є освітлення стадіону, якого вистачає на всі локації, плюс – доступ до води і електромережі.
Стайні – тимчасові збірні конструкції, які встановлюються напередодні змагань, але за бажання спортсмени можуть тримати коней і в маленьких левадках 4х4 метри чи власних електропастухах. За правилами міжнародних змагань, доступ до коней обмежується в ніч перед стартом з 22.00 до 3.00 ранку, тому закривається вся зона розміщення коней, а не тільки стайні. В стартовий внесок (символічні 200 євро, що покривають лише п’яту частину видатків на одного спортсмена) входить сіно, люцерна та підстілка. Поруч зі стайнями є велика ділянка для розміщення команд – ціле містечко. Більшість спортсменів проживає в кемперах, наметах чи коневозах. Дуже зручно, особливо якщо старт о 5 ранку.
Вдало й логічно розташована зона охолодження: великий простір, можна припаркувати своє авто і не бігати далеко за амуніцією, облаштувати намет, розставити баки з водою у вигляді коридору. Воду постійно підвозять машинами та заливають в кубові ємності, з яких її набирають груми.
Основною «фішкою» Кубку Шагія є фантастичне технічне забезпечення. Я так розумію, що суттєва частина бюджету йде саме сюди. На кожному коні — нашийник з GPS трекером та «аварійною» кнопкою (panic button). Час старту, фінішу та входу на ветгейт фіксується автоматично і передається на пульт. Туди ж надходять результати ветчеку. На виході вам вручають талон, де все розписано, включно з часом старту на наступну фазу та внизу заповітне слово PASSED. А який видовищний момент бачити пульс свого коня на LCD моніторі! Та хвилина триває вічність! І, найголовніше, автоматизація основних процесів знімає купу питань з оргів та офішелів. ІТ забезпечення повністю надає компанія ETS (Endurance Team Styria), а ваші друзі спостерігатимуть ваш перформанс крізь застосунок ETS-live.
Для глядачів і гостей встановлено два величезні монітори, на яких вони бачать прямі включення та нарізку з попередніх стартів, працює кейтеринг, а на професійний круїнг румунських і болгарських команд можна дивитись вічно, як на воду чи вогонь!
Траса #shagyaCup2022
Про маршрути хочеться написати окремо, бо для мене, як курс-дизайнера ДКП, то дуже чутлива тема. Зазвичай, в мене починає смикатись око за тиждень до змагань і продовжує ще пару тижнів після. Найчастіші проблеми спортсменів-пробіжників на українських стартах – саме рух по трасі, бо то екоактивісти розмітку зняли, то дистанція не відповідає заявленій у Положенні, то самі вершники затупили й не туди звернули.
В Буфті такої проблеми не було, бо розмітка траси виглядала як окремий вид мистецтва: жирні стрілки на дорозі, кольорові стрічки на кущах і деревах, стовпчики з напрямком руху і переконливо закреслені фарбою хибні відгалуження доріг. Від одного елементу розмітки завжди видно наступний, як і має бути за правилами. Почуваєшся машиністом потягу, бо їдеш як по рейках. Погрішність кілометражу дистанції мінімальна, або відсутня, принаймні мій Полар її не помітив.
Кру-поінти на трасі Кубку Шагія також забезпечуються організаторами. Кожні 5-10 кілометрів чергує натовп помічників, які підбігають з відрами, напувають та обливають коней, подають пляшечки з водою вершникам. Самі, їх не треба просити! В кожній дрібниці відчутно справжню турботу організаторів та бажання створити учасникам максимальний комфорт. Такі речі особливо цінуєш на четвертій фазі, коли пройдена дистанція перевалює за 80км. Хочу перейняти цей досвід для Бобриці!
Хто везтиме коней в Румунію наступного року, майте на увазі, що ґрунти поблизу Бухаресту достатньо складні: тверді глиняні дороги чергуються з грузьким чорноземом у лісі. Великі відрізки траси йдуть селами по асфальту чи щебеню. Тому коней кують на пластик з силіконовими фільцями. Їзда тут не швидкісна попри довгі рівні відрізки.
На маршруті було два перетини автодоріг. Там чергувала поліція і зупиняла рух автомобілів для проїзду кожного вершника.
Поки я їхала в Румунії, то подумки вже малювала маршрут міжнародки в Бобриці! Запустимо трасу не лише лісом, але й соняшниковими полями через дорогу! 
Коні. #shagyaCup2022
Виступати на орендованому коні – ще та лотерея, пам’ятаю зі свого рисистого минулого. Ти не знаєш, хто і як з ним працював, які в нього «приколи», що там зі здоров’ям та психікою: тобто чого взагалі очікувати. В пробігах, де передбачається найвищий ступінь партнерства спортивної пари, сісти і проїхати 100км на незнайомому коні – справжнє випробування на профпридатність. І, так, я хвилювалась. Навіть запаслась захисним корсетом та корвалментом! Боялась, що зараз як впаду фейсом в калюжу в прямому й переносному сенсі, то вороги мої луснуть від щастя й більше не буде кому злісними коментами рухати мої дописи. Про корвалмент – то був мій секретний секрет, про який знала тільки Женя, але він мені не знадобився, рівно як і корсет, бо кобила виявилась ідеально виїждженою кицею.
Її звати Загіра і, думаю, в нас попереду ще не один старт. Чистокровна арабка, гаряча й потужна як пустельний самум, але слухняна й віддана як преміальний кросовер. Зручні алюри, повна концентрація на роботі. На такому коні можна їхати вічність, не відчуваючи втоми. Після «соточки» в мене не було жодних ознак крепатури.
Насправді, це результат попереднього колосального обсягу роботи з цими кіньми тренерів клубу Club Sportiv Ecvestru Decebal. Професіоналізм у всьому: корма, тренувальні плани, ковка під умови даної траси, загальна стратегія і тактика конкретного райду. Загіра бере на спину, підводить зад, керується корпусом, сама тримає потрібний темп, сама міняє ногу на галопі, багато п’є на кожному вотер-поінті. Мені іноді здавалось, що я сиджу на своєму рідному Евересті.
80% дистанції ми їхали риссю і в галоп переводили тільки на ідеально рівних ділянках щоб підняти загальну швидкість та розслабити ноги. Моїм пейсмейкером був Дані – талановитий і дуже відповідальний хлопчина. Завданням було – кваліфікуватись. А для цього тренер поставив чіткі умови: середня швидкість 12,2-12,5кмг, бо для Загіри то була перша міжнародка. Загальне правило європейських пробіжників – якщо на коня є серйозні спортивні плани, ніколи не гнати на швидкість кваліфікаційні дистанції. А 100 і 120 – це лише кваліфікації на три зірки. От коли вже кінь успішно пройшов дві сотки та дві стодвадцятки, можна й за перемогу позмагатись. Моя бабуся завжди казала: «Тихіше їдеш – далі будеш», мабуть вона щось знала про пробіги!
Дорога на #shagyaCup2022
В Бухарест ми їхали через Молдову і пором Орлівка-Ісакча. Найкоротший та найшвидший варіант. На в’їзді в Молдову прикордонники рахують пасажирів в авто і видають талончик (навіть паспорти не дивляться), на виїзді – талончик забирають. Все. Головне – не згубити, бо залишитесь в Молдові збирати виноград. Пором – також нічого складного. Розклад і тарифи є на сайті. Паркуєшся, 20 хвилин селфишся поки пливеш через Дунай і ти — в Румунії. А там — половину шляху селами і виходиш прекрасний автобан А2.
Платні дороги в східній частині Румунії – окремий вид креативного сервісу. Це вузька і достатньо втомлена траса через села, з усіма відповідними обмеженнями швидкості, але місцеві мешканці посміхаються й махають вам руками з узбіччя. Я зараз не жартую! Я не помітила, щоб хтось там сильно заморочувався швидкісним режимом: в населених пунктах їдуть 80кмг.
Назад їхали через Сірет-Порубне. Автобанів там нема, але дороги і загальний рівень агломерацій значно пристойніший. В Сіреті можна пройти за лічені хвилини, а можна простояти кілька годин.
Наша машина порвала всі шаблони на митниці, бо #FAWbestuneT77 перетинав кордон вперше. «Т77? Це що, танк???» — розгублено скролив базу даних прикордонник, в той час, як його колега, вивчаючи значок бренду, цікавився що за дивний Кадилак у нас.
А кросовер дійсно класний! Коли я вперше написала про тестдрайв, в коменти прийшла купа авто-експертів з порадою купити якийсь японський секонд-хенд. Логічно, що все нове викликає недовіру й потребує часу на психологічну адаптацію. На сьогоднійшій день я проїхала на ньому більше 4000км, з яких понад 1000км за кермом. Машина дуже комфортна для тривалих подорожей: від форми сидінь та кнопочок на кермі до балансу й маневреності. До речі, загальний видаток палива був 8,4. Не критично, враховуючи постійні прискорення на обгонах.
А як ті китайці під капотом крутять педалі, коли даєш газу! Втискає в сидіння! Кайф!
Як сказав Стівен Кінг, — «Дорога — найсильніший наркотик і кожна з них веде до десятка інших».
Dromomania 
Добавить комментарий